Игнатова Наталья Владимировна - Эльрик де Фокс - 4. Змееборец 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

Карпа Ирена

Bitches Get Everything


 

Тут выложена бесплатная электронная книга Bitches Get Everything автора, которого зовут Карпа Ирена. В электроннной библиотеке adamobydell.com можно скачать бесплатно книгу Bitches Get Everything в форматах RTF, TXT, FB2 и EPUB или читать онлайн книгу Карпа Ирена - Bitches Get Everything без регистрации и без СМС.

Размер архива с книгой Bitches Get Everything = 272.74 KB

Карпа Ирена - Bitches Get Everything => скачать бесплатно электронную книгу




Ірена Карпа
Bitches get everything
БІЛОЧЦІ
Рекомендовано для читання егоїстичним сукам.
You only live once, right?
Well, except for Lazarus. Poor sucker,
he had to die twice…
(Charles Bukowski,Pulp).20
Человеческие отношения – как жвачка при совке. Надоело жевать сегодня, прилепи на стол – дожуешь завтра.
(Настя)
Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий.
Якби то холодний чи гарячий ти був!
А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний,
то виплюну тебе з Своїх уст…
(Об'явлення Івана Богослова)
00:00:00:01
Його ще зовсім дитяча шкіра пахла чимось таким, від чого на мені згорала вся трава. Знаєте цю шерхлу траву військових аеродромів? Така ж інколи росте на жіночому тілі. Невидима з висоти чужих польотів. Чорні підпалини я до часу ховаю під одягом.
Йому на сім років менше, ніж мені. Найкращий афродизіак – ризик. Для відчуття нормальності всього, що відбувається, я й сама дедалі частіше перетворююся на дурнуватого підлітка. Ми пестимо, ледь не роздягаємо одне одного просто на вулиці, моя рука в його джинсах, очі блищать, ми регочемо. Які, до біса, перехожі? Я хочу його, він найкращий, мене аж нудить від цього нон-стопу.
Його батьки нічого не знають. 24 години на добу повної без-свідомості, але ж який зашкал лібідо. Можна сховатися під ковдрою знятої за 55 баксів за день квартири, майже не їсти, лиш несамовито кохатися без слів, час від часу перемикаючи середньої паршивості музичні канали велетенського телевізора. Можна, але ми цього не робимо. Поки що. Поки я надто сильно його кохаю. Поки ще не можу втриматися від мазохізму.
Чомусь я не ставлюся до нього як до м'яса, придатного чи не придатного до траху. А саме таке в мене зазвичай ставлення до більшості чоловіків. І не вбачаю у ньому розумника чи впливового потенційного друга, з якого могла б отримувати інтелектуальний чи предметний зиск. Так я ставлюся до меншості.
Я не ходжу з ним мовчки гуляти і просто десь пити чай, як то трапляється у мене взагалі з обраними. Ніколи, зрештою, не думала, як саме я до нього ставлюся. Та й навіщо? Він же є. Він справжній. Він кохає. Усією силою свого вразливого юного серця. Повисло собі як на ниточці. А в мене у кишені бритва. Тільки: тс-с-с.
Я режисерка. Знімаю непогане кіно. Це я так думаю. Фани кажуть, воно охуєнне, заздрісники – що в мене таланту кіт наплакав. Не знаю, який то був кіт. Можливо, морський котик. Чи просто кит. І цей наплакав так нормально, перейматися добродіям не варто.
– Ваше актуальне кохання, якщо можна таке запитати… Чи надихає воно вас? – це хтось із добрих журналісток.
– Одне з ваших останніх або всі в купі! – верещить голос – також добрий – із презентаційної публіки.
Ах так, забула сказати. То якраз презентація мого нового кіна «Перламутрове Порно». Здається, наступного дня цензура нашої прекрасної демократичної країни його заборонить, що не може не принести фільму мегажирних піар-дивідендів. Чим більше, виблядки, забороняєте, тим радісніше глядач (слухач, читач) усе хаває. А ви як собі думали? Найактивніші споживачі інтернетної порнопродукції – благочестиві американці. Сім'я і мораль – це тобі не хухри-мухри. Це хутра й авокадо. Та й недаремно ж наш Президент корішається з тамтешнім. Забороняйте. Нам нема нічого комерційно вигіднішого. Мій продюсер з переляку почервоніє, як срака після бані, але в глибині душі буде щасливий.
– Моє останнє, гм, кохання… – починаю я із запитальною інтонацією, вдивляючись у зал. Там десь має глипати очима об'єкт моєї нереалізованої педофілії. Агов, ти де? А, все. Бачу. – Так от, – продовжую – моє останнє кохання фактично незаймане…
(Залом перекочується традиційний смішок-шепотіння.)
– Йому, знаєте, лише 17 рочків, і я боюся пред'яви від його мами. Я ж типу особа не зовсім однозначна. Та й бабла з мене злупити можна, якщо захотіти. Хоч я і не Майкл Джексон. А шкода. Але й не американський священик. Що радує. І не вчителька музики з приватними уроками, що радує моїх сусідів…
Зал регоче. Знову думають, що я бавлюся в реальне життя. Так само, як у фільмах я бавлюся в нереальне, підсовуючи насправді автобіографічні шматки.
– А… хочеться? – співчутливо питає хтось із журналістів так, що після «хочеться» зависає промовиста пауза.
– Хочеться, – цілком серйозно кажу я. – А кому ж не захочеться? Сонечко, коли там тобі вісімнадцять виповнюється? В липні? Отже, майже три місяці ще… Фух! А я чогось думала, що півроку чекати.
Знову ці ідіоти сміються. Що тут смішного? Я що – дружина Петросяна? Давайте вже кіно дивитися, задрали.
«Кіно» починається сценою, дуже нам із малим важливою. Такою гострою і визначальною, чи що. Знаковою і вельми конфіденційною, вибачте за цілу купу марних означень. Власне, малий зненавидів мене за те, що я наважилася це фільмувати, запхавши в реальну подію другосортних акторів. Я переконала його, що актори – не другосортні, а навпаки – дуже талановиті, і він перестав ображатися. Повівся на мистецтво. Чи, може, просто то була любов до мене, бо на мистецтво, за великим рахунком, йому наплювати. Він тільки колись, на початку, захопився був мною як публічною особою, мною як іменем, як брендом, як епатажною красунею зі сторінок ґлянцевих журналів, котра ще й робить кіно. А потім зрозумів, що я – Тріша Торнберґ – це щось зовсім інше. Фактично, не зовсім і схожа на ту лялечку з лискучих обкладинок. Так, більш-менш нормальний стиліст, професійні пико-майстрині, бодай мінімально грамотне світло витворюють всю ту красу. Малий бачив усі ці процеси, ходив зі мною не на одну фотосесію, пізнавав правду сантиметр за сантиметром і… не розчарувався. Бо найбільший сором – намагатися бути не-собою. А найбільший кайф – дурити всіх, що ти – то не ти.
А ще його чомусь дико пре від того, що я – на чверть єврейка. У мене чорне кучеряве волосся і не в міру блискучі очі. Очевидно, я гарна, хоча і не така смаглява, як хотілося б. Але в мене таки дійсно дуже пронизливі аспідні очі, гострі, як бритва. Я сама їх іноді боюся, а він – ні.
Був завжди поряд. Лупав своїми світлими очима. Зовсім синіми, якщо вдягне синю спортивну куртку чи шапку; зовсім зеленими, якщо довго тримати його в гарячій ванні. Змахував своїми мультяшними пухнастими віями, голив м'який пух на щоках (втім, дуже скоро йому вдалося відростити справжню бороду, з якою старшим він виглядати став хіба що зовсім трошки). Давив собі знавіснілі прищі на обличчі, як бійці УПА душили в лісі НКВДистів. Переміщався на велосипеді, зливаючись з ним своїм довгим, худим і навдивовижу м'яким тілом. Терпляче ходив у спортзал, щоби припинити мої незлі підйоби з приводу його неатлетичності. Що ж, нехай буде не Аполон, так Орфей – теж варіант. А таки специфічну мають красу сімнадцятирічні підлітки, погодьтеся.
Так от. Та сцена. Вся та картинка. Як би вам пояснити… щось у ній було геть непевне, якась містифікація. Навіть тоді, коли героями її були не «другосортні актори», а ми самі. Я і він. Тобто ні він, ні я. Бо ніхто з нас не міг тепер із певністю сказати, що й хто там були насправді. Не те, щоби все видавалося потойбічним. Навпаки – воно було якимсь надто матеріальним, надто сильний мало запах і колір, надто надсадним було світло. Якесь нетутешнє dejа vu , якщо таке може бути. Або й jamais vu1, тобто, чергове inouп, sans precedent . … Дуже важко буває реставрувати картинку. Об'єкти то мали надто сильний запах і колір, як я вже сказала, то раптом, мов під водою чи у дзеркалі, здавалися віддаленішими, ніж були насправді. Ех, ніколи не можна отак просто взяти і схопити тонкий леткий спогад. Дуже спритно вислизає з пальців.
Тож легше розповідати, як воно виглядало в кадрі, а потім вже перелізати на власні відчуття… Так, певне, робить кожен режисер, такий заміс із плоті й крові, з того, що виставляєш перед глядачем, і того, від чого ладен померти сам.
Майстерня художника. Якась напівлегальна квартира у напівзруйнованому столітньому будинку. Нікому не можна казати, до кого ти йдеш і на який поверх. І особливо не можна казати цього після восьмої – ніколи після восьмої! Лункі сходи і старі сині двері, що, здається, мали б завалитися від найменшого поштовху. Вам би страшно було за такими спати: весь час увижалося б, що от-от якась зла і незнайома сила прорве своїми пазурами дірку і ковзне досередини, просочиться в шпарки або тихо вийде голою жінкою з однієї із сотень картин. Наблизиться до вашого ліжка і стане над вашою головою просто в темряві, дихаючи вогким теплим подихом. Із пащеки в неї тхнутиме. Дочекається, поки ви самі прокинетеся. Ви не встигнете закричати, не ввімкнете світло, вона тихо-тихо візьме вас за руку й заведе до себе в картину.
Але облишмо. Такого інтро і близько нема в моєму фільмі, це я так, аби ви зрозуміли настрій. Хоча, насправді, я й сама його не розумію до кінця. Тому, либонь, і не змогла його відтворити на екрані. Тільки от про це ніхто, крім вас, не знатиме.
Нагорі майстерня художника. Внизу злі консьєржки, і ти почуваєшся нелеґалом-панком, навіть заробляючи пристойні гроші. Колись одна подруга мала необережність мені сказати: «Навіть заробляючи десять тисяч на місяць, ти знайдеш причини почуватися нещасною». Ну і що таке десять тисяч у порівнянні з гострим, еротично звабливим, ниючим в самій твоїй середині почуттям нещастя? Щастя тупе і статичне. Нещастя рухається саме і змушує рухатися тебе. Отже, подружка й сама не знала, яку цінну ідейку мені підкинула. Десять тисяч – це шоста частина мого колишнього авта. Почуття нещастя – половина мого теперішнього життя. І не вкладайте у слова «нещастя» і «життя» цей довбаний common sense.
Мій маленький, мій хлопчику, mein lieber Junge Daflish – мене збуджує вже саме твоє ім'я, твоя клейкувата юність, що стікає моїм тілом і долонями. Якби ж ти знав. А ти знаєш лише те, що я тебе не кохаю, бо нікого ніколи не кохаю, але ж, вважаєш ти, не можу я отак просто геть нікого не кохати – значить, щось від тебе приховую. Однак ти єдина істота, від кого я нічого не приховую. Принаймні так мені здається.
Актори сліпі, їх треба за ручку вводити в цей мій довбаний брудний потік свідомості. Вода з акриловою фарбою, нічого особливого. Ванна – старе корито й один умивальник. Все заляпане тією ж фарбою. Щойно закінчилося чи то шоу, чи то студійна сесія? Молода гола жінка з гарним тілом. Прикрита абияк шматою, що служить драпіровкою в натюрмортах, нею ж витирають сперму випадкові коханки художника чи миють підлогу – однаково все мистецтво. Жінка тримає шмату двома пальцями, обережно. Жінку вимащено білою матовою фарбою. Де-не-де та фарба заскорузла, стягує шкіру, робить їй боляче. З крана гаряча вода не тече. Нагріто з десяток чайників. Художник задоволений роботою. Його асистентка пропонує жінці допомогти змити фарбу. Та хитає головою і кличе за собою хлопчика, котрий був прийшов із нею і тинявся назирці по майстерні. Цілком зріла натурниця і зовсім юний «я-ще-не-знаю-хто-я». Хлопчик закоханий у неї, це бринить в кожному порусі його довгих вій, у тривожному погляді, і це додає її жорстокості виправдання. Він несе за нею
чайник до ванної, воду тут розводять у великій пластмасовій мийниці. Хлопчик причиняє двері. Жінка ступає через край брудно-кольорової ванни. Тепер вона вже вся у колись емальованому кориті. Ніби у лоні великої злої квітки. Ніби у тимчасовій владі хлопчика. Чи, радше, він у її владі, бо те, що в цій квітці, мусить з'їсти його, і він про це знає. І сумно й серйозно йде назустріч своїй загибелі. Вона розвертається лицем до нього. Заплющує очі. Він зачерпує скляної банкою теплої води і ллє їй на голову. Акрилове молоко струменить її обличчям, шиєю, грудьми, животом, стікає і скапує вниз.
– Допоможи мені, – глухо звучить її голос.
Він дуже спокійно торкається її волосся, починає змивати з нього фарбу. Довго й обережно. Любов до дорогих машин. Ретельно. Ніжно. Вона тихо посміхається. Обполіскує собі вуха, шию, груди. Розвертається спиною:
– Тут.
Його долоні ніжно рухаються по шкірі її шиї, спини, талії. Він лише змиває фарбу. Вона повертається знову обличчям, піднімає руки, каже:
– Давай, вимий всюди, де залишилося, я ж нічого не бачу.
Навмисне не відриває від нього очей. А він навмисне все робить довго і ретельно. Ось її груди, такі нереальні під цими ручаями води, якісь наче не плотські, а по той бік дзеркала. Він тре їй соски, фарба з них злізає не так легко, вони тверднуть, у ванній не тепло…
Ой, вибачте, мені тут хтось дзвонить. Роздуплилися, курва. Два тижні в цій дірі – і ні тобі сигналу, ні букви. OK, почекайте.
– Мгм, так, Тріша.
– …
– Ні, цього недостатньо.
– …?
– Недостатньо.
– …?!
– Hi.
– …!!!
– Тому що ти – тупа вівця. А партнер твій козлик.
Бляді. Скуз мі май френч, це я про роботодавців. Принаймні їм хотілося б такими себе називати. В роті у мене гіркий присмак, і залишається він там геть після всього: пива, кавунів, суміші яблучного соку з крижаною мінералкою. Вже й не знаю, що робити. Я не люблю, коли моє тіло – зовні чи зсередини – викидає такі коники. Я люблю виходити з пляшкою пива на балкон берлінської квартири мого приятеля і тішитися тим, що нікому немає діла до того, що я без майки. Я можу купити собі смаженої картоплі, навалити в тарілку кетчупу, голосно чавкати, вимазувати в кетчуп пику, ненароком розливати з балкона пиво й уявляти мій портретний кадр збоку – автентичний White Trash . Тріша майже Треша. Яка різниця?
Страшним є те, що жодної речі на світі я не люблю дуже сильно. Раніше он відтягувалася від дико смердючого ханкезе , що полежав деньок-другий на сонечку. Жити без нього не могла. А от тепер – байдуже. Взагалі, знаєте, є чудовий спосіб боротися з надлишковою любов'ю чи залежністю від речей: МАТИ ЇХ ОДНОГО ДНЯ ЗАНАДТО. Натриматися, начудуватися, наїстися чи накохатися так, щоб аж нудило. Повірте – все як рукою зніме. І не скоро вам захочеться повернутися до цієї колишньої речі «А» знову.
Говорячи про пункт «А», відразу ж згадую про точку «С». Вибачте, я вам ще й про неї трохи попатякаю, перш ніж повернуся до перерваної еротичної сцени в ванній – а ви ж бо лише заради неї ще тут, зі мною, правда?

Карпа Ирена - Bitches Get Everything => читать онлайн электронную книгу дальше


Было бы отлично, чтобы книга Bitches Get Everything автора Карпа Ирена дала бы вам то, что вы хотите!
Если так получится, тогда можно порекомендовать эту книгу Bitches Get Everything своим друзьям, проставив гиперссылку на данную страницу с книгой: Карпа Ирена - Bitches Get Everything.
Ключевые слова страницы: Bitches Get Everything; Карпа Ирена, скачать, бесплатно, читать, книга, электронная, онлайн